“Я заробив сиве волосся, але зробив це”. Віктор Мацикур про владу, спорт і життя

Його дитинство і юність минули між бібліотекою і спорзалом. Спортсмен, який дивує інтелектом, чиновник, який вражає відвертістю і політик, який не йде на компроміси із власною совістю. Чемпіон світу з жиму лежачи, віце-чемпіон світу та Європи з фітнесу, багаторазовий чемпіон та призер чемпіонатів України. У 2015-2019 роках очолював управління фізичної культури та спорту Тернопільської ОДА. Мій відвертий співрозмовник – Віктор Мацикур.

– Вікторе, що спільного між політикою і спортом?

– Спорт – один із напрямків державної політики. Насправді політикою є все – і культура, і економіка, і будівництво доріг, і спорт у тому числі. І коли окремі спортсмени намагаються дистанціюватися, що вони поза політикою, то це дурня повна, оскільки українські спорстмени беруть гроші в управлінні спорту чи в Міністерстві, в які ми платимо податки. Держава таким чином немов «замовляє» медалі, кубки, тобто замовляє результати у спортсменів, ті працюють на державу і на це замовлення, тому вони не можуть говорити, що вони поза політикою. Професійні спортсмени, такі як Усик чи Ломаченко собі можуть це дозволити, але зараз, коли вони на самофінансуванні і відокремлені від аматорського спорту, до речі, раніше – вони знову ж таки отримували зарплати, премії, квартири, цінні нагороди від держави, їх годували та утримували бюджетними коштами. Зараз вони завдячують своєму результату завдяки своїй команді, собі і своєму промоутеру. Вони можуть говорити, що поза політикою. А ті, хто користується державним інвентарем, отримує від держави зарплату і замовлення на нагороди, не мають на це морального права. Спорт завжди був боротьбою між країнами, за її престиж, тому спорт – це політика. Хоча я прогнозую, що років за 50-100 від спорту залишиться тільки шоу, бо людські можливості не безмежні. Усі рекорди побиті. Залишаться лише емоції, які даруватиме спорт. І він перетвориться на самодостатню розвагу для людей, які можуть за це заплатити.

– Ви вважаєте себе політиком?

– Формально я зараз не займаю жодної політичної посади і не є речником якоїсь політичної партії, тому мені складно сказати, що я є політиком. Але я людина небайдужа і маю свої політичні погляди, я їх відверто і публічно висловлюю, коли у мене питають. Я можу сказати, що для мене цінне, яку політичну команду я вважаю найсильнішою, чию політичну позицію я вважаю найбільш конструктивною для нас, це очевидно з того, з якою командою я пропрацював всі 4,5 роки в ОДА. Крім того я вважаю себе політичною грамотною людиною, бо розумію, що відбувається, для цього в мене є і освіта, досвід викладання у ВУЗі політології та соціології, і досвід держслужби. Але політиком в чистому вигляді назвати себе не можу, це про тих, хто на політичних посадах чи апаратах партій.

– Свого часу ви очолювали обласний спорт і були чиновником. Але завжди підкупляв рівень відвертості – у соцмережах і з журналістами. Чи завжди це було просто?

– Для моїх колег це було завжди неочікувано і часом бували конфлікти, хоч не настільки серйозні, часом жартома. Як приклад, одного разу в нас була виїзна колегія. Голова ОДА показав своє запрошення з військкомату, щоб пройти комісію. Я написав пост про це, мовляв «мобілізація стосується всіх, і навіть голову ОДА», мене перепостили біля двох десятків сайтів. Наступного дня голова зауважив: “Нам не треба пресслужби, в нас є Віктор Мацикур, він у Фейсбуці напише і вся Україна буде знати”.

Люди не до кінця розуміють, нащо я це роблю. Бо ж управління було до і після цього, а цього ніхто не робив. Я у Фейсбуці понад 11 років і протягом цих років сформував для себе інформаційне середовище з людей, думка яких для мене важлива. Я вів Фейсбук і до того як стати чиновником, а коли я ним став, це було дуже несподіваним для інших людей, навіть стресовим. Мені ж можна було ставити питання напряму в будь який час дня і навіть ночі, я міг вирішувати питання з будь-якого місця, з телефона я керував багатьма процесами, не чекав, коли мене офіційно проінформують через документи чи через пресу .

Насправді, не всі люди користуються цифровими платформами, коли я приїжджав в райони на наради, люди не розуміли, про що я говорю. Я радив колегам зареєструватися у Фейсбуці і читати мою позицію, ідеї, питання, про те, які я ставлю  спільні задачі.  І я  ніколи не приховував того, що є проблеми, є невирішені питання, які я не знаю як вирішувати, бо дійсно мені потрібні люди, які повинні підказати, взяти на себе частину відповідальності. До речі тільки слабкі люди бояться визнати свою слабкість. У мене ж  величезний досвід у спорті (я був спортсменом, тренером, журналістом, промоутером, керівником федерації, спортивним чиновником), але навіть я не всеохопний, тому я ніколи не соромлюся попросити поради. Моя відвертість часто була орієнтована на те, що люди могли мені підказати, дати якесь бачення, подискутувати.

– Два роки тому Ви залишили посаду очільника обласного управління спорту добровільно. Це сталося після того як Зеленський виграв вибори. Я написала заголовок про те, що в адміністрації перше звільнення, а власне, воно було й останнє. Чи не шкодуєте про цей вчинок?

– Ні, абсолютно. Я досі часто бачу своїх колег, мені подобається колектив, в якому я працював, я досі дуже тепло з ними спілкуюся. Вони радяться, вони досі запитують моєї думки. Я досі їм щось підказую і пропоную виходи із ситуації. У мене збереглися теплі взаємини і з працівниками управління, і з тренерами, керівниками спортивних організацій. А не шкодую про рішення ще й тому, що на все свій час. Я працював начальником управління ще й через те, що це була моя така форма поборотись за країну. Тоді, в 2014-му пішли воювати близькі мені люди, дехто з них не повернувся, тому коли я згадую похорон Романа Іляшенка, як весь Чортків стояв на колінах, я не міг не сприймати близько те, що відбувається на Сході, і це не пройшло повз мене. Коли я отримав пропозицію цієї посади, це була форма «повоювати» за країну, людей. Мій друг Валерій Чоботар, пригадую  тоді порадив: “Я піду воювати, а ти залишайся тут і наведи порядок у спорті, ти тут принесеш потрібну справі спорту користь”. Ці, та інші схожі слова важливих для мене людей  були для мене дуже потрібні. Моя «війна» була тут, коли я боровся з корупцією, з людьми, які звикли класти гроші собі у кишеню, замість того, щоб віддавати їх спортсменам. Для мене ця війна і дорого коштувала. Люди, які повернулися з війни, отримали посттравматичний шок, коли побачили зблизька смерть, а я отримав свій «шок», складні життєві випробування, стреси.

З Валерієм Чоботарем та Юрієм Юриком

– А чим можете пишатися за ці роки?

– Є «проривні» речі, які визнали навіть мої хейтери. Ну, скажімо, в Тернопільській області жоден спортивний  об’єкт не став приватним. Я всіх поставив у таку ситуацію, коли в них не було шансів вкрасти майно і перетворити щось, що належало колись спортсменам, у своє приватне. Таких випадків було багато, були спроби приватизувати навіть ту ж біатлонну базу. Люди думають, що біатлонна база в Підгородньому належить державі. Державі вона належала, коли будувалася спортивним  товариством «Колос» в час УРСР. Потім її нахабно рейдернула нова організація під схожою назвою “Колос” у 1993-96 рр., про це є документи в управлінні спорту, прокуратурі, Бюро Технічної Інвентаризації, Фонді Держмайна, тощо. Зважте, що в кожній області є спортивні об’єкти, які були втрачені і стали готелями, розважальними комплексами.  У нас – жоден не втрачений, попри спроби домовитись.

Багато було зроблено щодо зрозумілості і прозорості діяльності управління, мабуть це особливість мене як керівника, хочу щоб люди знали як все працює і чим ми можемо бути корисними громаді та справі. Крім того, одним із моїх завдань було, коли держава відмовилася фінансувати приватні школи, а в нас було їх кілька, які належали товариствам “Спартак”, “Україна” і “Колос”, і фінансувалися вони до певного часу державними коштами, або знайти терміново два мільйони гривень у місцевому «дірявому» бюджеті, або звільнити всіх тренерів, які там працювали, тоді діти вже би не мали куди прийти на тренування. Разом з обладміністрацією і облрадою ми створили дві обласні школи комплексні зимових і літніх видів спорту. Минуло два роки, до мене дзвонили колеги з різних областей і питали: “Як ти це зробив?”, а я відповідав, що на місці приватних шкіл ми створили з нуля нову юридичну особу, яка отримала власника у вигляді громади. Їх фінансує напряму громада, а не “Колос”, організація-банкрут, яка не має надходжень і не ніяк може утримувати майно чи тренерів. За грошима вони ходили у Фонд соціального страхування, їм давали той мільйон і “Колос” завжди був «прокладкою» між тренерами і державою. Ми рекомендували товариству припинити свою юридичну діяльність, а людей взяли на роботу у нову спортивну школу. Ніяких складнощів переходу не помітили ні батьки, ні діти, а ми не розгубили тренерів, як в інших областях. Я нажив ворогів в спортивних товариствах, але питання тренерів та дітей я вирішив. Разом з тим, тренери отримали більшу зарплату, всі надбавки, дехто цим подвоїв і потроїв її, в приватних школах вони мали по 3 тисячі гривень в місяць, а в нових – по 10-12 тисяч. Чи розуміють вони, що я діяв в їхніх інтересах? Думаю, так. Хоча ніколи  публічно не чув від них ні «дякую», ні «не дякую». Але я задоволений з того, що зміг разом зі своїми колегами з рад, з адміністрацій, і ми – єдина область, яка це питання взяла і вирішила. Я «заробив» ще більше сивого волосся на скронях, але я це зробив.

Робочі моменти в облдержадміністрації

– Окрім сивого волосся, прийшло розуміння чогось такого, чого не розумієш, поки не опинишся у владі?

– Я став іншим, ефективнішим.Став більше технологічним, зрозумівши на досвіді а не з підручників, як реально працюють органи влади, як працює Верховна Рада, уряд, всі системи, служби. Раніше я був романтиком, а тепер будь-яку загальну проблему я можу розібрати. Раніше мені здавалося, що раз люди платять податки, то нам мають автоматично дати спортивну форму або м’яч, щоб тренуватися в школі. Насправді, якщо немає на відповідній посаді і з ресурсом тої людини, яка зацікавлена в тому, щоб цей м’яч придбати, його ніколи не придбають. Ще один плюс від посади те, що це в десятки разів збільшило кількість моїх знайомств, розширило мої комунікаційні можливості. Частина з цих людей продовжує зі мною спілкуватися, радитися, бачитися. Наприклад, мені приємно було, що колектив управління запросив мене та Ігоря Побера, який теж колись очолював відомство, відсвяткувати Новий рік. Я розумію і відчуваю, що залишив після себе позитив.

З колективом управління фізичної культури і спорту Тернопільської облдержадміністрації

– Повернемося на 20 років назад. Чому у спорті обрали саме бодібілдинг?

– Все-таки це вплив кіно, це Арнольд. І хто б там що не говорив, це ікона для мільйонів людей тоді, тому що він став новим явищем в американському кінематографі, світовому кінематографі і він став зачинателем моди на бодібілдінг. До 1950-60-х років бодібілдинг був такою локальною штукою там, де багато пляжів і сонця – Каліфорнія, Флорида. Арнольд це переніс на екрани, і ці неймовірні м’язи, ця сила, яку він показував на екрані, не могла не надихати. Думаю, всі хлопчаки мого покоління це пам’ятають. Ми всі задивлялися фільмами з Брюсом Лі, Джекі Чаном, Чаком Норісом. Шварценеггер був для мене стимулом змінити своє тіло. До цього я мав певну практику заняттями боксом, карате, східними єдиноборствами, але розумів, що мені бракує певної сили і ваги мого тіла, бо я був худеньким і відчував, що як чоловік я не так виразно виглядаю, коли б я мав більшу вагу, це було би більш переконливо в очах дівчат. Мені мабуть трохи і бракувало впевненості у спілкуванні з дівчатами, я розумів, що повинен бути опорою і захисником. Я почав тренуватися в тренажерному залі і завдяки саме цьому спорту зміг ближче познайомитися зі своєю майбутньою дружиною.

– Мені здається, що з дружиною Галиною ви цілковиті однодумці, у вас не тільки спільний побут, але й справа. Чи правда, що всіма спортивними перемогами завдячуєте їй?

– Так, вона теж вихована  батьками у спортивному стилі – велосипед, лижі, плавання, волейбол. Нам було просто знайти спільну мову, бо були спільні інтереси. І якби вона в мене не вірила, було би складніше, тому радий, що в мене завжди була і є її підтримка. До речі в мене ніколи не було тренера в тренажерному залі. Це величезна проблема, бо я, як той «чоботар без чобіт». Свого часу я не знайшов у Тернополі потрібного мені тренера, ніхто не займався в той час підготовкою спортсменів, не проводив персональних тренувань. Я тренувався сам і мені було важливо що скаже моя дружина, мої титуловані вихованці, мої клієнти в залі. Це одна історія. Друга історія про те, що не буває культуриста чи бодібілдера, в якого в холодильнику пусто. Правильне приготування їжі все – таки відповідальність дуже часто саме на наших дружинах. Я не зміг би досягнути свого результату, якби вона мені в цьому не допомагала. Ну і, напевно, я цеі перемоги здобував і для неї теж. Самі титули і перемоги обов’язково для чогось, чи для когось, не буває результатів просто знічев’я. Для мене це моя дружина, це все її і їй.

– Знаю, Ви багато читаєте. Яка це література?

– Бібліотека імені Затонського була улюбленим місцем, я тут перечитав все, що було з бодібілдингу, книги, журнали, бібліотекарі вже вгадували мої бажання. З книжками в мене особлива історія. Я народився в Підгородньому і там закінчив три класи школи, а потім перейшов у середню школу у Почапинцях. Підгороднянську сільську бібліотеку я перечитав ледь не всю. Я щодня приносив прочитану книжку і брав нову. Читав на всі теми, але найбільше мені подобалися пригоди, подорожі, фантастика. Була навіть така серія книжок, її я перечитав всю. В Почапинській школі я перечитав всю шкільну бібліотеку. Я міг одночасно читати дві-три книжки. І досі так читаю. Вважаю, що читання – один із способів пізнання світу, це вікно у світ того автора, в ту історію та контекст, який там описаний. Тому  вважаю, що читати треба багато і захопливо. Не можна читати, змушуючи себе. Коли тебе захоплює книга, ти однозначно винесеш щось із неї. Зараз найчастіше читаю на електронному рідері, це надзвичайно зручно, читати можна будь-де і будь-коли.

Читайте також Щоб жінка не нарікала, або як правильно гострити ножі

– Які перемоги попереду? Чим зараз займаєтесь?

– Насправді в моїх планах дописати книгу, яку я почав писати. Тематика проста, я вважаю, що бракує книжок українською мовою, які б допомогли людині займатися тоді, коли вона не має можливості мати тренера. Це такий собі самовчитель для людей, які тренуються в залах. Тісніше почав працювати з нашими колегами з педагогічного університету, факультету фізичного виховання. Думаю, у нас вийде якась співпраця, мені запропонували декілька форматів і я хочу допомогти їм. Мені  особливо сподобалося, що в педагогічному університеті хочуть ввести таку спеціальність як «тренер фітнес-клубу». Спорт є вже сто років, а виші дуже неохоче вводять таку спеціальність, бо фітнес ніби спорт і ніби не спорт, він ніби на межі спорту і шоу. А я вважаю, що фітнес, бодібілдинг – спорт над всіма іншими видами. Бодібілдинг потрібен всім спортсменам – і плавцям, і атлетам, і футболістам.

Крім книги та науки, ще якась частина мого майбутнього пов’язана з тим, що я продовжу тренувати спортсменів у розвитку якостей, які їм потрібні для виду спорту, яким вони займаються. Це не тільки бодібілдинг, підготовка спортсменів у цьому виді, а й, скажімо, витривалість, вибухова сила, швидкість у пловців, боксерів, бійців ММА тощо. Це для мене теж своєрідна лабораторія, в якій я перевіряю якісь свої теорії чи здогадки. Активного політичного життя зараз в мене обмаль, активна політика в країні часто лише перед черговими виборами, але я системно співпрацюю з нашою місцевою командою “Європейської солідарності”. Теми, яким я присвятив найбільше свого життя, – освіта і спорт, я би хотів продовжити займатися ними. Якщо колись, наприклад,  вдасться стати народним депутатом, знаю що треба змінити у законі “Про фізичну культуру і спорт”, який ще радянський по суті, та все більше відстає від решти світу. Наш спорт і спортсмени заслуговують на краще.

5 6 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі