Тата Морозова: “Чужих бійців не буває”

Тата Морозова вона у мережі, у житті – Тетяна Запаранюк. Військова волонтерка, викладачка, кандидатка економічних наук, дочка, мати. Обов’язок веде її на Схід щоразу, коли відчуває, що там потрібна. Сім років Майдану і війни зробили її такою, якою вона є зараз. 

  • Назад дороги немає, – каже Тетяна. – Сім років тому була віра, зараз тільки біль і лють за втрачених побратимів і посестер. Ця трансформація відбулася і я ніколи не стану колишньою. А війна йде далі, нас далі вбивають: цинічно і підло. 

Навчання крізь життя

Війна розділила її життя на “до” і “після”. До того Тетяна здобула дві вищі освіти – філологію і банківську справу. Сама себе жінка називає “книжковим хробаком”. Вона ніколи не думала, що змінить книжку на автомат. Під час майдану захищала кандидатську дисертацію при Національному університеті імені Шевченка. Її назва “Центральний банк у системі монетарного регулювання економіки”. 

  • У той момент я думала, що приїду додому з дисертацією і мені відкриються всі двері, моя ж країна змінилася. Я приїжджаю з масою економічних ідей, але не сталося… Науковий ступінь відійшов на другий план, хоча я дуже люблю свою роботу, своїх студентів.

Зараз Тетяна здобуває третю вищу освіту в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного. Жінка хоче фахово розуміти, що відбувається на Сході України. 

  • Сім років із військовими вони вимагають таки якихось знань, бо коли ти з ними спілкуєшся, геть не хочеться не розуміти якихось термінів. 

Студенти

Тетяна Запаранюк – викладає економічну теорію, макроекономіку і мікроекономіку в економічному коледжі при ТНЕУ. Своїх студентів насамперед вчить бути людьми, а до своєї країни ставитися, як до хворої мами, яку треба лікувати, а не залишати. 

  • Я вчу їх не втікати, а виправляти ситуацію в країні, проводжу аналогії з хворою мамою. Я кажу: “Мама захворіла – ви ж не будете втікати, ви будете її лікувати, виносити судно і таке інше”. Вчу поважати країну, в якій я живу. 

Тетяна знає, що студенти називають її Мегерою, але зовсім не ображається, розуміє, вимогливість – не недолік. 

  • Вони мене все рівно люблять. Це ж як в шлюбі: людям треба притертися, щоб покохати одне одного. Протягом навчання ми вчимося любити одне одного, прощати і в кінці розходимося зі слізьми, – розповідає Тата. 

Сім’я

Син моєї співрозмовниці, 15-річний Арсен, звик до маминих роз’їздів. Він знає: мама повернеться.

  • Ми починали з ним. Він допомагав мені пакувати сухі борщі, не дуже розумів що ми робимо, але допомагав. Коли підріс, почав вникати. Він цілком підтримує мене і розуміє, коли дім перетворюється на хостел, коли мені потрібно їхати. Коли він каже “Ти повернешся”, я знаю, так, я повернуся. Хоча “яжемать” з мене не вийшла, на щастя чи на жаль – не знаю. 

Тетяна свідомо привчає сина до того, що насамперед вона – воїн, і Арсен намагається зрозуміти маму. 

 

З сином Арсеном

 

 Волонтерство

Першу поїздку на Схід Тетяна пам’ятає донині. Везли шкарпетки, водичку, речі першої необхідності. 

  • Ми їхали разом – львівяни, волинянки, потім одеситки, що спершу було подивом, бо добре бути патріотом у Тернополі, а в Одесі не так просто ходити у синьо-жовтій стрічці, зі стягом. Але дівчата зуміли і створили у приміщенні залізничного вокзалу волонтерський пункт “Одеса-мама”. А потім волонтерство стало важкою роботою: допомогти бійям добратися з одного пункту в інший, досі приходять списки потреб. Добробати так нічим і не забезпечують, а там служать люди, в яких ідея перевищує інстинкт самозбереження. Для них нема нічого, крім землі, за яку вони будуть вмирати. 
З побратимами на в’їзді в Донецьку область

 

Свого часу Тетяна об’їздила всю лінію фронту. Схід України знає краще, ніж магазини навколо власного дому. Переважно їздить у добровольчі батальйони, не минає й Збройні сили України.

  • Заїжджаю в ЗСУ, не має значення хто це. Чужих військових не буває, це принцип, який я сповідую. Навіть, якщо їду повз, заїду привітатися, це важливо для нас всіх. Але основна історія – добробати.   

Допомогу військовим вибиває де може. Це інструменти і одяг, побутові речі і продукти. Імен благодійників волонтерка не називає на їхнє ж прохання. 

  • Тягнемо, де можемо, щаслива, що є люди, які поруч, – каже Тата. – Є кілька людей, які завжди допомагають, але не люблять, коли я говорю про них, що вони допомагають. 

Тетяна вірить, що Дім ветерана у Тернополі таки закінчать і учасники російсько-української війни будуть мати місце, де відпочити і реабілітуватися. 

Волонтерство

 

Цього року Схід покликав на цілу зиму. Лише там, каже Тетяна, вона чітко знає чого хоче. 

  • Я хотіла би змінити дуже багато, я хочу допомогти ще якось і я нічого не можу зробити, – у голосі Тати відчай. – Це викликає пекельний жаль. Не ідеалізую війну, не ідеалізую воїнів, не роблю з них бездоганних. Але там тобі спокійніше, бо ти розумієш хто поруч. Ти довіряєш їм і вони знають, що довіряти можна й тобі. Тут цього немає. 

Сьогодні Тетяна Запаранюк увійшла в той вік, коли перестає бути за щось незручно, може собі дозволити спілкуватися з тими, з ким їй добре, говорити так, як вона бачить, говорити “ні”, якщо того потребує ситуація. Вона вчиться жити у нашій реальності зі своїм світоглядом.

 

 

5 2 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Марія
Марія
8 місяців тому

Спасибі Вам, славна людино. На таких, як Ви, Україна тримається. Добра і любові Вам і родині. Хай Господь допомагає.